НАПЕРЕКІР ДОЛІ ТА ЗАВДЯЧУЮЧИ ЛЮБОВІ
Лідія і Михайло Гуцол |
Про таких як Лідія Гуцол мало сказати, що вона твердо стоїть на ногах. Вона тримається на них дуже мужньо, впевнено йдучи по життю. Після почергової ампутації Обох ніг здобула вищу освіту, сама водить "Запорожця" з ручним управлінням, веде домашнє господарство. У всьому їй допомагає чоловік – Михайло Гуцол, підстраховуючи своїм надійним плечем найдорожчу для нього мужню і чарівну жінку: вірну дружину, турботливу матір та щасливу бабусю.
Михайло Гуцол в колі своєї сім'ї |
Саме завдяки підтримці і любові своїх рідних та наперекір долі, яка послала стільки випробувань цій родині, знаходить у душі нові сили для злетів головний спеціаліст Мінпраці України Лідія Володимирівна ГУЦОЛ. Але, про все по порядку...
Одного разу вона відчула біль у пальці на правій нозі. Через деякий час розвинулася гангрена і його довелося ампутувати. Причиною лікарі вважають хворобу Рейно (ураження судинної системи).
Після лікарні, розповідає пані Лідія, я твердо вирішила: буду ходити. Поїхала на Львівський протезний завод і півтора місяця, зціпивши зуби, освоювала протез. Спочатку було жахливо боляче і незручно - протез натирав до ран, та я не здавалась. Врешті-решт так натренувалася, що, повернувшись додому, ходила впевнено і рівно, не кульгаючи.
У селі я зрозуміла: якщо залишусь на мамчиній шиї та на своїй пенсії, то нічого в житті вже не досягну. Тому й поїхала в Чернівці влаштовуватись на завод напівпровідників "Гравітон". Знаючи, що просто як інваліда І групи на шкідливе виробництво мене не візьмуть, я спочатку закінчила профтехучилище і тільки потім віднесла документи на завод. І мене взяли!
На той час Ліді виповнилося всього 22 роки.
Одного дня, розповідала далі пані Лідія, я вирішила провідати стару знайому. Стою на вітрі, ловлю таксі, і раптом переді мною зупиняється молодий кучерявий чоловік: "Ви не мене чекаєте?"
Не вас. А сама завмерла.
Він відрекомендувався так невимушено: "Мене Михайлом звуть. Працюю тут поруч, в комітеті з туризму".
Слово до слова - розговорились. Мій новий знайомий розповів, що він колишній шахтар, майстер спорту з боксу.
Я теж була з ним відвертою, але про свою ногу на протезі - ні слова.
Того ж дня Михайло запросив мене в кінотеатр, йшов фільм "Вендета по корсиканськи". Щось придумав на роботі, і ми, як школярі, пішли на денний сеанс. Їли морозиво, сміялися.
Він підкорив мене своєю галантністю і на прощання ми обмінялися телефонами. А через кілька днів я знову потрапила до лікарні, де й продовжився наш роман.
Михайло приходив кожного дня. Невдовзі привів і свою маму - мою майбутню свекруху. Познайомилися. А тоді попросив моєї руки.
Та тут уже втрутилася моя мама - вона дуже боялася, що це кохання принесе мені знову страждання. Бо мій перший чоловік Віктор, коли дізнався, після пологів, що я захворіла, покинув мене, залишивши важкохвору з маленькою донькою напризволяще, мотивуючи свій вчинок тим, що життя, мовляв, одне...
А тому при одній із зустрічей з майбутнім зятем з болем кинула йому в обличчя: "Зараз таке тобі покажу, що й дорогу сюди забудеш. Правої ноги у твоєї коханої вже нема, а скоро й лівої не буде...".
Михайло від такої новини зблід, але рішуче сказав майбутній тещі, що від свого рішення не відступиться.
З лікарні він забрав мене вже до себе. І кожен день став для мене святом. Михайло удочерив мою доньку від першого шлюбу.
А через рік я завагітніла. Вердикт лікарів був суворим - через безліч перенесених операцій і мови про народження дитини не може бути. Та я не могла відмовитися від своєї мрії: народити сина чоловікові, котрого люблю більше за життя.
Щасливий батько з сином Родіоном |
І наперекір всім невтішним прогнозам моє найпалкіше бажання збулося. Я народила міцного і славного хлопчика - Родіона. Він з'явився на світ на задньому сидінні в таксі, а пологи довелося приймати чоловікові - Михайлу. Коли мене привезли в пологовий будинок, то всі лікарі і медсестри збіглись нас привітати, здавалося б, із неможливою перемогою.
Після народження сина кілька років побула вдома. Згодом влаштувалася до відділення "Союздруку". Тут у мене з'явилися нові колеги, подруги.
Чоловік на той час серйозно зайнявся політикою, діти підростали, вчилися, допомагали мені по господарству. Нашому щастю, чоловіковій увазі до мене, мабуть, заздрили: Михайло щодня проводжав і зустрічав мене з роботи, вихідні ми теж проводили разом. І я допомагала чим могла і щиро раділа його успіхам.
Все складалося так добре, невдовзі ми мали переїхати із Чернівців до Києва. І саме в цей час хвороба знову взяла мене в свої безжальні лещата. Лікарі сказали: або ампутація лівої ноги, або смерть. Я не згоджувалась на операцію, та рідні все ж вмовили їхати до лікарні.
З дружиною Лідією та сином Родіоном |
А коли вранці прокинулась від наркозу, побачила над собою два най-рідніших обличчя - чоловіка і сина. Вони провели біля мене всю ніч, а тепер цілували зі словами: "Мамочко! Ми з тобою, ми тебе дуже любимо!”...
Щасливі дід з бабусею – Михайло та Лідія в 2009 році будуть святкувати 30-річчя спільного подружнього життя. Лідія Гуцол сподівається, що їх світлу історію кохання будуть переповідати своїм дітям і їх троє онуків. В червні 2007 року порадував подружжя весіллям їх син Родіон. Його дружина Марина стала гідним членом великої та дружної родини Гуцолів.
За розмовою непомітно збігла обідня перерва. Почали заходити колеги. І з того, як вони шанобливо зверталися до Лідії Володимирівни Гуцол, було зрозуміло, що в колективі її люблять і поважають.
По матеріалам інтерв’ю Лідії Гуцол журналу "Единственная".
